З історичними драмами, про які пліткували у старій Україні, журналістам 24 каналу допомогли розібратись гіди агенції Tasty travel.

Цікаво Секс у Старому Києві: як жили борделі понад 100 років тому

У 1778 році Переяславська духовна консисторія розглядала справу про шлюб двох жінок, одна з яких, Варвара, видавала себе за чоловіка – Григорія Грекова.

Ця історія почалась із того, що батько маленької Варвари – мандрівний срібляр – скрізь видавав доньку за хлопчика і називав Григорієм. З якою метою – дівчина довідатись не встигла. Батько помер рано і Варвара, залишившись сама, продовжувала жити у чоловічому образі. Була переконана, що якщо все її життя батько казав, що вона – хлопець Григорій, то саме Григорієм вона і має бути

Промандрувавши різними містами, "Григорій" зрештою, осів у Севському піхотному полку, у якості помічника бунчукового товариша Дмитра Білухи.

Прописаний "Григорій" був у селі Вознесеньке, яке належало бунчуковому товаришу, куди вони часто навідувались. Під час одної з таких поїздок, місцева молодь запросила симпатичного і неодруженого "Григорія", приєднатись до них на вечорницях.

Під час гулянь "Григорій" познайомився із Марією. Пара провела разом кілька вечорів. Після цього, як переказують нам архіви консисторії, Григорій схилив Марію до плотського беззаконня. І ледь не на наступний день пара одружилась. Шлюб був укладений із вінчанням, гулянням та дотриманням усіх формальностей, які належить витримувати молодятам.

Після весілля "Григорій" поїхав з Дмитром Білухою у військо, повоював трохи, а коли повернувся, почав налагоджувати спільне життя із дружиною. Архіви переконують, що лише тоді Марія і дізналася про стать свого обранця. Однак її все влаштовувало, вона нікому нічого не сказала і спокійно жила із Варварою-Григорієм. Аж поки у селі не стався скандал.

Також зверніть увагу Чи носили українки білизну 100 років тому

Пара мріяла про дітей. І аби реалізувати цю мрію, "Григорій" зауважив, що чоловіків у селі вистачає, і народити можна від когось із них. Марія так і зробила – прижила дитину від котрогось з чоловіків. Коли ж обурені дружини почали скаржитися на неї, як на розпусницю, пару було викрито.

Церковна консисторія, розглянувши справу, присудила жінками відбути кілька років служіння у монастирях, покарала священника, який їх обвінчав, не розібравшись у ситуації. І оголосила, що насправді в усьому винні вечорниці, без яких пара не пошлюбувалась би. Навіть спробувала заборонити вечорниці, як шкідливе явище, однак із цієї заборони нічого так і не вийшло.

На початку 18-го століття на всіх українських землях, які перебували під впливом Москви, церква почала активно боротись з усіма проявами забобонів, під які підпадали і вечорниці, і гуляння різдвяних свят, і будь-які розваги молоді. Але особливу увагу приділяли відьомству та різним чаклунським практикам.

В архівах про них є чимало історій з різних регіонів. То один киянин прибіг до церковного суду шукати захисту від дружини. Почув, як вона хизувалась, що такі чари на нього накласти може, що той перестане тямити, чоловік він є чи жінка.

То на Полтавщині жінку судитимуть за невдалу спробу приворожити чужого чоловіка.

То дві селянки на Сумщині опиняться у суді через бійку та образи і одна з них намагалсь зачарувати суддю прямо під час засідання. Під час слухання справи жінка посипала навколо судді маком, намагаючись таким чином привернути його на свій бік. Суддя, правда, щирих намірів не зрозумів і наклав на підсудну додатковий штраф за чаклунство.

Також цікаво Як називали родичів наші предки: забуті українські слова

Але ця історія – особлива, тому що це один з небагатьох випадків, коли до відповідальності за чаклунство притягнули чоловіка. Який просто хотів позбутись самотності.

Підканцелярист Петро Малютін на Харківщині не був надто яскравою особистістю. Сидів у воєводській канцелярії, переписував офіційні документи і ніякими талантами не вирізнявся. Навіть особисте життя собі сам влаштувати не міг, хоча дуже про це мріяв.

Зрештою, втомившись від самотності, він зважився на рятівний засіб, який, за чутками, давав стовідсоткову гарантію успіху: чародійні листи. Купив їх у місцевої ворожки та із їхньою допомогою почав робити замовляння на яблуках і пряниках. У теорії передбачалось, що дівчата, нагодовані чарівними яблуками і пряниками, одразу помітять бідного канцеляриста і їх можна буде легко схилити до "регулярної розпусти".

Малютін навіть обрав собі двох жінок, яких хотів до себе причарувати. Але із розпустою у чаклуна-початківця не склалось – він так і не спромігся нагодувати нікого ані яблуками, ані пряниками.

Тому мусив постійно їсти їх сам. Зрештою, хлопець звернувся до лікаря зі скаргою на постійну нудоту і біль у животі. Як з’ясувалось – через надмірне споживання "зачарованих" яблук. Лікар кілька разів переповів друзям історію про спокусника-невдаху. Чутки дійшли до консисторії і Малютін опинився на лаві підсудних. Його приговорили до кількох років служіння у монастирі із дотриманням найсуворішого посту.

Дивну історію, яка трапилась у біографії одного з авторів козацького Діаріуша — хроніки державних справ Гетьманщини – дослідив історик Олег Репан.

Павло Ладинський мав успішну військову кар’єру і протягом 12 років його служба була бездоганною. У 1736 році він обійняв посаду сотника Першої Варвинської сотні. Чи то такий кар’єрний кульбіт запаморочив йому голову, чи то щось іще пішло не так. Але одразу після призначення трапився один з найгучніших скандалів в історії українського козацтва.

Тривала російська-турецька війна. Лівобережних козаків активно залучали до фортифікаційних робіт. І ось у липні 1736 року на чолі 490 козаків з різних сотень Прилуцького полку Ладинський вирушив укріплювати Українську лінію. Але не доїхав.

Під Хоролом він покинув підлеглих, наказавши лише кільком козакам себе супроводжувати до Лубен. І, за свідченнями тих козаків, впав у якийсь надактивний розгул. Всю ніч сотник вештався містом, "пив і блядок шукав". Наступний день він провів у пошуках пригод у сусідніх із Лубнами населених пунктах. Після цього, все ж, повернувся до своєї команди, яка вже розпочала роботи неподалік фортеці святого Федора.

Увечері, добре напідпитку він кликав до себе у намет козацького сина Корнія Дорошенка. Згодом хлопець звернувся до козаків із проханням врятувати його від содомського гріха, до якого його схиляв командир під час походу. Попри те, що Корній говорив про те, що ладен вкоротити собі вік, до його звинувачень у зґвалтуванні поставились скептично. Але один козак все ж вирішив постежити за тим, що відбувалось у наметі сотника. Він і здійняв галас, коли побачив, що Корній дійсно казав правду.

Сотника витягли з намету, побили, на ніч прив’язали до колеса воза і наступного дня повезли до Прилуцької полкової канцелярії. Ту частину обурених козаків, які наполягали на негайній смертній карі для сотника, просто проігнорували.

У своєму звіті до полкової канцелярії збурені козаки намагалися не називати прямо те, що відбулося, використовуючи евфемізми – "шпетная окказія", "стидно и доносить", "непотребная річ". При цьому козаки наголошували, що така історія може відбуватися тільки у ворожих чужинців, але аж ніяк не у християн.

Сотник спочатку визнав свою провину, але згодом почав все заперечувати та звертатися до старшинської солідарності. Але скоєний злочин був настільки екстраординарним, що на його захист ніхто не став. За словами історика, Ладинському мали би присудити смертну кару. Однак про те, чи стратили його, відомостей немає. Не лишилось також жодних пояснень сотником мотивів його вчинку чи історії про подальшу долю Корнія Дорошенка. Однозначно відомо лише, що Ладинський втратив посаду.

Історія шлюбу також знала чимало випадків відхилення від загальноприйнятих норм. Причому деякі з них були доволі драматичними.

Насиченою, наприклад, була історія злодія-троєженця Левка Іванченка, записана Прилуцьким полковим урядом у 1723 році. Левко залишив свою першу дружину Олену з двома дітьми в селі Журавка і пішов на службу в охотницький полк Галагана, де пробув чотири роки.

Під час служби одружився вдруге. З новою дружиною Ганною прожив два роки, потім покинув її й пішов на Дон. За п’ять років служби повернувся до Ганни, жив з нею, але потім знову покинув уже з двома дітьми і подався до Городища, де втретє одружився. Втім, із цим шлюбом щось не склалось, і Левко за кілька тижнів знову повернувся до Ганни. При цьому, як свідчать записи, кожного разу чоловік не просто кидав родини, а й крав у них худобу.

Коли ж Левкову багатошлюбність викрили, його, за законами того часу, розлучили з усіма дружинами і примусово повернули до найпершої – Олени.

Також зверніть увагу Гендерна рівність в українській політиці: шокуючі дані

Ще одна історія трапилась на Харківщині у 1700 році. Лукерія Семахова вийшла заміж за драгуна Карпа Єлисеєва. За якийсь час почалась війна і чоловік зі своїм полком пішов у похід і безслідно зник. Прочекавши його більше чотирьох років та не маючи про нього жодних звісток, Лукерія вирішила, що чоловік загинув і повторно вийшла заміж. З другим чоловіком вона прожила десять років, народивши йому трьох дітей. Після його загибелі жінка вийшла заміж втретє — за каменяра Івана Соболева. За шість років подружнього життя у неї народилось ще двоє дітей.

Аж раптом у 1720 році – після 20 років відсутності – з’явився перший чоловік Лукерії. Дізнавшись від родичів, що його дружина вийшла повторно заміж, Єлісеєв приїхав туди зі своїми друзями. І, як засвідчив згодом каменяр, "відняв у мене свою першу дружину, і все моє подвір’я розорив, і що було в тому моєму домі – усе побрав і подвір’я моє продав".

Лише за кілька місяців потому Лукерія змогла втекти і повернулась до каменяра ледь жива і вся побита. Після цього вони прожили разом ще п’ять років у різних містах. Аж поки драгун знову їх не знайшов. Цього разу він таки звернувся до церковного суду, який визнав всі подальші шлюби Лукерії не дійсними і примусово повернув її до першого чоловіка.

Щоправда, переважна більшість подібних історій закінчувалась більш щасливо. Ще один військовий – Прокопій Діденко, який пробув у полоні більше 22 років, скандалу з повторного одруження дружини не робив. Коли він повернувся і побачив, що жінка вийшла заміж за іншого і стала матір’ю кількох дітей, взяв тільки з них 5 карбованців для вступу самому в інший шлюб. І окремо попросив від колишньої дружини лист на доказ, що одружується вільно, який вона йому із радістю при свідках надала.